Історична довідка
Попільня — селище міського типу, районний центр Попільнянського району. Розташоване на південному сході Житомирської області.
Лінія Південно-Західної залізниці розділяє селище навпіл на північну та південну частини. В північній частині зосереджені основні державні установи та органи місцевого самоврядування, будинок культури, магазини, ринок, гімназія, два дитсадки, автостанція, районна лікарня. Тут також знаходиться центральна вулиця Попільні — вулиця Богдана Хмельницького.
В цій частині розміщено і єдиний в селищі мікрорайон, котрий забудований виключно багатоквартирними житловими будинками (в основному, двоповерховими). Основні вулиці цієї частини (окрім центральної) — Героїв Майдану, Київська, 40-річчя Перемоги, Віталія Шайдюка.
Південна частина селища переважно забудована приватними житловими будинками. Тут діє дитячий садок, кілька магазинів.
Назва «Попільня» походить від слова попіл. Починаючи з XIV ст. в Україні, на Поліссі і в Лісостепу розвивалось виробництво поташу, який виробляли з попелу спалених дерев. Біля кожного такого виробництва була так звана попільня (попельня) — приміщення, де зберігали попіл і технологічно його обробляли.
За іншим переказом, під час нападу татари спалили поселення і воно відродилося з попелу. Існує також легенда, що стверджує, ніби тут першим випалив ділянку й поселився лісник з Паволочі Попелюх.
Селищу Попільня вже майже 150 років. Воно започатковане 1870 року, коли була відкрита залізниця, яка з'єднала Київ та Одесу. Траса пролягла поблизу села Попільні і тому споруджена тут того ж таки 1870 року станція дістала назву Попільня.
Першими будовами станції був залізничний вокзал та будинок начальника станції.
У 1880–1923 рр. селище залізничної станції Попільня відносилося до Попільнянської волості Сквирського повіту Київської губернії, в ньому 1900 року налічувалося лише 18 будинків, в яких проживало 106 мешканців.
При станції була пошта і телеграф, аптека, постоялий двір, буфет та пивна лавка. При цьому, у сусідньому селі Попільні (центрі волості) на той час налічувався 281 будинок і проживало 1616 мешканців, діяли церква, церковно-приходська школа, два вітряки та казенна винна лавка, а також, працював фельдшер.
Попільнянська волость охоплювала дев'ять населених пунктів (одне містечко, п’ять сіл та троє малих сіл), населення становило 11 633 жителів (з них 41 католицького віросповідання, 5 штундів (можливо, представників інших протестантських течій), 330 євреїв.
У волості налічувалося 18 744 десятин землі, в тому числі, 10 340 десятин належало власникам великих маєтків, 7 894 десятини були волосними, а 362 десятини церковними землями.
У 1910 році будується залізнична гілка Попільня — Сквира. У Попільні починає працювати крохмальний завод.
У 1920 році у Попільні налічувалося 30 будинків і проживало близько 300 чоловік.
У 1923 році Попільня стає районним центром.
На початку 1930 року організована Попільнянська МТС, а в грудні того ж року вийшов перший номер створеної при ній газети «Прапор колгоспника» (тепер «Перемога»).
1934 року в Попільні відкрито семирічну школу. 1935 року почав діяти перший радіовузол на 250 точок. Того ж року розпочав роботу районний будинок культури.
В 1935–1937 рр. відкрито дві бібліотеки, книжковий фонд яких наприкінці 1938 року налічував 11 тисяч томів.
З вересня 1937 року Попільня стала частиною новоутвореної Житомирської області. У 1938 році її віднесено до категорії селищ міського типу. В ній проживало тоді 1 700 чоловік.
З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі райцентру брали активну участь у будівництві оборонних споруд та увійшли до складу винищувального батальйону для боротьби з диверсантами. Залізнична станція Попільня щодоби (при постійних нальотах ворожої авіації) пропускала близько 50 ешелонів з військовими вантажами.
14 липня 1941 зведений 94-й Сколівський (м. Сколе Львівська обл.) прикордонний загін (командир І. Середа, політрук М. Колісниченко), який був перекинутий до станції Попільня, щоб зупинити просування ворога до Києва, прийняв біля Попільні нерівний бій з танковою колоною ворога. В бою загинуло 152 бійці.
На групу Івана Середи, яка зайняла оборону на висоті «Кругляк» (урочище Левада), наступала ціла армада танків, бронетранспортерів і автомашин з піхотою. По них ударили артилеристи капітана Юдіна. Подальше просування ворога на деякий час стало неможливим - дорога була перекрита. Гуркітлива техніка сповзала на пшеничне поле, піхота кинулася в розтіч, ховаючись від вогню. З ходу подолати опір захисників «Кругляка» і увірватися до Попільні ворогові не вдалося.
Біля залізничної станції Попільня стояв ешелон з пораненими бійцями. Капітан Середа знайшов серед своїх бійців машиніста і той під вогневим прикриттям побратимів доправив ешелон до Фастова.
Від станції Попільня Середа прийняв рішення відходити двома групами: першу очолив він сам, другу — комісар П. П. Колісниченко. Це дозволило прикордонникам відійти на намічений рубіж.
Маючи наказ вийти до річки Роставиці біля села Строків, аби підготувати новий рубіж оборони, капітан Середа зі своїми бійцями вирушив у заданому напрямку. Та за кілька кілометрів до села ворог перетнув їм шлях. Наступ ворожої піхоти підтримували понад 120 танків. Прикордонники зі зв'язками гранат кидалися під танки, нищили противника вогнем з кулеметів і гвинтівок. Бійці разом з своїми командирами тримались до останнього, але сили були нерівні…
Вперше від фашистів Попільню було звільнено 10 листопада 1943 р. в ході запеклих наступальних боїв. Проте, гітлерівці незабаром перейшли в контрнаступ і знову захопили селище. В ті дні героїчний подвиг у боях за Попільню здійснив командир вогневого взводу 1453-го самохідного артилерійського полку лейтенант Петро Фомічов. Його підрозділ розгромив ворожу колону, знищивши 28 автомашин і 80 солдатів.
Відбиваючи ворожу атаку у районі залізничної станції, Фомічов підпустив на близьку відстань два фашистські танки і особисто підпалив їх. Щоправда, і сам хоробрий лейтенант у цім бою був смертельно поранений. В 1944 р. йому посмертно присвоєно звання Герой Радянського Союзу.
Наприкінці грудня 1943 року війська 38-ї армії (командир — генерал-полковника К. С. Москаленко) та 1-ї гвардійської танкової армії (командир — генерал-лейтенант М. Ю. Катуков) в рамках Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, зустрічаючи слабкий опір ворога, звільнили станцію Попільня.
Буквально за тиждень інженерні частини наступаючих радянських військ за активної допомоги мешканців селища відбудували колійне господарство і відновили рух на залізниці.
Наприкінці січня 1944 року в селищі розпочала роботу медична амбулаторія, організована на базі пересувного військового госпіталю, в лютому — семирічна школа.
А вже в 1945 році Попільнянська МТС здобула першість у Всесоюзному соціалістичному змаганні і отримала Перехідний червоний прапор Наркомзему СРСР.
У 1950 році у Попільні проживало 2600 осіб. Через три роки семирічну школу у райцентрі реорганізовано в середню.
У березні 1955 р. в клубі Попільнянської МТС встановили перший телевізор «Т-2 Ленинград».
З 1959 року розпочав діяльність Попільнянський міжколгоспбуд. Наступного року запрацював будинок піонерів, у 1960 – молокозавод. 1 серпня 1961 р. створена редакція місцевого радіомовлення.
У 1961–1963 роках електрифіковано і переведено на електровозну тягу залізницю, через станцію Попільня почали ходити електропоїзди.
У 1962 році розпочато спорудження кількох двоповерхових будівель. Серед них — восьмиквартирний будинок навпроти базарної площі, комбінат побутового обслуговування (збудований у червні 1963 р.), де розмістились шевська та кравецька майстерні, перукарня, фотоательє; а також, будинок нового готелю. Було також закладено фундамент під двоповерховий будинок дитячого садка.
З 1 січня 1962 року в районному кінотеатрі почали демонструватись широкоекранні фільми, а в 1963 р. у Попільні відкрито перший книжковий кіоск.
У 1966 році споруджено консервний завод із сезонною продуктивністю 5 мільйонів банок фруктових та овочевих консервів 40 найменувань.
З 1961 по 1970 рр. у Попільні споруджено близько 300 житлових будинків, зокрема 25 багатоквартирних за державні кошти. У центрі селища зведено кінотеатр «Колос» із залом на 314 місць, двоповерхове приміщення вузла зв'язку.
У 1970 році збудовано двоповерховий універмаг «Ювілейний». У жовтні 1972 р. - став до ладу асфальтний завод.
В червні 1980 р. у Попільні закладено фундамент першого в районі п'ятиповерхового будинку на 30 квартир.
Як уже було сказано, через селище проходить двоколійна електрифікована залізнична лінія напрямку Фастів — Козятин Козятинської дирекції Південно-Західної залізниці.
На цій лінії налагоджено пожвавлений рух приміських електропоїздів до Києва, Фастова, Козятина, Вінниці, Бердичева. Через станцію пролягають основні маршрути вантажних перевезень, котрі з'єднують столицю з Заходом та Півднем України, з основними портами України, а також з сусідніми державами.
Від станції Попільня відгалужуються дві залізничні гілки: 30-кілометрова до райцентру Київської області міста Сквири та промислова гілка до цукрозаводу імені Цюрупи в селі Андрушки.
В селищі діє православна Свято-Миколаївська церква.
Общину, що поклала початок її спорудженню, створено в 1993 році. Тоді ж, за сприяння представника Президента в Попільнянському районі М. Ц. Талька (на прохання православних віруючих) було виділено земельну ділянку під забудову та закладено перший камінь у фундамент нової церкви.
На Покрову 1994 року перше богослужіння відбулося у пристосованому приміщенні - колишньому актовому залі РЕМу. А вже на Пасху наступного року відкрили нову церкву.
Також у селищі діє кілька громад протестантських церков, котрі мають свої молитовні будинки.
З 1вересня 1999 року у Попільні відкрито дитячо-юнацьку спортивну школу.
За переписом 2001 року у селищі Попільні проживало 6100 осіб.
У 2004 році відкрито районний центр зайнятості населення.
За роки незалежності України у райцентрі споруджено значну кількість об’єктів торгівлі та громадського харчування, небувалого розвитку набула ринкова торгівля.