СМОГОРЖЕВСЬКИЙ ІВАН АНАТОЛІЙОВИЧ
Київщина пам’ятає: Іван Смогоржевський із Білої Церкви загинув у Запорізькій області.
Головний сержант мотопіхотного взводу, мотопіхотної роти, мотопіхотного батальйону військової частини А1556 Іван Смогоржевський «Махно» загинув 12 травня 2022 року поблизу міста Гуляйполе, Запорізької області внаслідок смертельних поранень, отриманих під час ворожого артилерійського обстрілу.
Іван Анатолійович Смогоржевський народився 20 січня 1992 року в селі Котлярка, Попільнянського району, Житомирської області у звичайній сільській родині. Батько – водій, мама – продавчиня, в родині є старший син Олександар.
Зростав Іван дуже енергійним, впевненим в собі, добрим та щирим хлопчиком.
З малих років захоплювався історією України, любов до якої проніс через все своє коротке життя. Завжди був патріотом своєї країни, дуже переймався за майбутнє нашої держави. Змалку хлопець грав у футбол, любив зимові види спорту: і лижі, і ковзани, взагалі ріс спокійним, врівноваженим та любив читати про цікаві історичні факти.
Після закінчення 9-ти класів Котлярської гімназії ще два роки навчався у школі в сусідньому селі Ходорків, де закінчив 11 класів. Вступив в навчально-науковий професійно-технічний освітній центр Академії педагогічних наук України з метою оволодіти професією слюсаря з ремонту автомобілів.
Закінчивши навчання, юнак залишився в Києві та пішов працювати у магазин Фуршет. У 2011 році Іван був призваний на проходження строкової служби у військову частину А0804 у місті Бердичів. Після служби знову повернувся в Київ, деякий час працював на підприємстві «Укрморепродукт», де виготовляють набори суші та ролів, а пізніше працював охоронником на телеканалі СТБ.
Військова справа завжди манила та цікавила Івана. Коли у 2015 році був призваний по мобілізації до лав ЗСУ, то без вагань поїхав захищати нашу державу в зону АТО. Служив у 128-й Закарпатській окремій гірсько-штурмовій бригаді у батальйоні «Ведмеді» на посаді водія. Дуже швидко став молодшим сержантом, мав багато грамот від військової частини та відзнак учасника АТО. У 2016 році під час боїв біля Водяного отримав серйозні контузії та проблеми зі спиною. За станом здоров’я Іван звільнився у чині молодшого сержанта, довго проходив лікування та реабілітацію, але всі роки цивільного життя мріяв повернутися до побратимів на фронт, відчував борг перед всіма.
У 2019 році Іван Смогоржевський одружився з дівчиною Тетяною та переїхав з родиною до Білої Церкви на Київщині. У подружжя народився син Святослав, якого тато назвав на честь Великого князя Святослава Хороброго. Молода родина мала багато друзів, кумів, сусідів, з якими підтримувала добрі товариські стосунки.
Про свого золотого, найкращого кума розповідає кума Наталя :
«Це Людина з великої літери. Позитивний, веселий, добрий. Завжди відгукувався на будь-яке прохання. Коли у нас народилася донечка Маруся, ми навіть не задумувались, кого візьмемо кумом. Чоловік сказав, що це без обговорення. «Це буде наш Іван»: - так чоловік називав кума. Ми досі не віримо, що його з нами нема. Маша, дуже часто дивлячись на іграшки згадує, що це Хрещений подарував. Можна багато згадувати про кума і всі спогади тільки позитивні, веселі і добрі. Нам його дуже не вистачає... Світла пам’ять...»
Віталій, колега Івана з цивільної роботи, познайомився з Іваном на роботі і вже з перших днів чоловіки знайшли спільну мову. Працювали разом кілька років, поки Івана не перевели в інший магазин, але все одно продовжили спілкування:
«Довгий час я просився перевестись у той магазин, частково через те, що набагато ближче до нього жив, частково через дружні стосунки з Іваном. Ваня був моїм безпосереднім керівником, але ми розуміли, що робота то є робота, а дружба - дружбою. Іван був дуже працелюбним і, не зважаючи на те, що до роботи йому потрібно будо добиратися приблизно півтори години (з Білої Церкви у Київ), він завжди викладався на роботі на 100 відсотків і працював за трьох, але свою втому він ніколи не показував, завжди був усміхнений, активний та енергійний і заряджав своєю енергією оточуючих. Сам по собі Ваня був дуже доброю людиною, всім намагався допомогти, вислухати. Ще я можу з впевненістю сказати, що Іван дуже любив дітей, він був надзвичайно щасливий, коли в нього народився Святослав і радів за мене, коли дізнався, що і я скоро стану татом. Іван був молодшим за мене на кілька років, але для мене він був як старший брат, завжди міг дати слушну пораду, підтримати. Без перебільшення можу сказати, що таких людей, як Іван дуже мало і його загибель – це дуже велике горе для його рідних, близьких та друзів. Вічна слава і пам’ять Івану!».
24 лютого 2022 року зранку чоловік вже був у військоматі Білої Церкві, а 25 лютого разом з поратимами їхав у свою рідну 128-у бригаду на Запорізький напрямок. Він був командиром відділення роти вогневої підтримки. На жаль, недовго довелося знаходитися на фронті Івану.
Воїн загинув 12 травня 2022 року поблизу населеного пункту Гуляйполе Запорізької області під час артилерійського обстрілу.
Побратим Андрій Шуфель в пам’ять про свого товариша Івана набив тату – портрет отамана Сірка, який вони мріяли набити разом колись, після війни.
«Ми з Іваном познайомилися 27 лютого 2022 року, коли отримували зброю. Коли я вперше його побачив, то думав, що це святий отець, таке було у нього духовне обличчя. З того часу почалася наша дружба. Поступово ми зближувалися, ходили разом в наряд. Я також познайомився з його другом Павловичем, нині, на жаль, покійним. Вони взяли мене в свою команду, згодом разом поїхали на Запорізький напрямок. Іван завжди старався бути поруч.
Ми мріяли, щоб скоріше закінчилася війна, мріяли поїхати разом на заробітки. Дуже багато Іван розповідав про свою родину, дружину, маму, сина, показував мені їхні світлини, пишався ними. Було видно, як щиро він їх любив. Син Святослав дуже схожий на нього. Часто розповідав про свої дитячі та юнацькі пригоди. Він був справжнім козаком і нестерпно шкода, що ця клята війна його забрала, бо таких людей, як Іван насправді мало. Він мав би жити і виховувати свого сина гідною людиною».
Похований захисник на Алеї Слави кладовища Сухий Яр у місті Біла Церква.
Молодший сержант Іван Смогоржевський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно).
Йому також присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква» (посмертно).
У рідному селі Котлярці одна з вулиць названа на честь Івана Смогоржевського.
На фасаді Котлярської гімназії встановлено меморіальну дошку на честь відважного воїна.
Портрет Івана Смогоржевського розміщено на Алеї Героїв селища Попільня.
У вічній печалі та скорботі залишилися батьки Любов Миколаївна та Анатолій Васильович, старший брат Олександр, кохана дружина Тетяна та синочок Святослав, якому на момент загибелі тата було два з половиною рочки. Навряд чи він пам’ятатиме татове обличчя, тепло татових рук, але завжди знатиме, що його тато – Герой.
Любий татку, я вже трохи виріс,
Вчу буквар – це справа непроста.
Вперше, хоч невміло, але щиро
Сам пишу тобі цього листа.
Так без тебе, таточку, сумую,
Й мама нишком плаче уночі.
Я її жалію і цілую,
Засинаю на її плечі.
Та щоночі будять нас тривоги,
Ранки заганяють в укриття.
Десь далеко наша перемога
І щасливе, як колись життя.
Попри все, я буду вчитись, тату,
Маму берегтиму від біди.
Буду я, як ти, перемагати,
Буду першим всюди і завжди.
Нехай знають вороги-заброди –
Козакам немає переводу!
Вічна і вдячна пам’ять воїну Івану! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.
