БЕРДИЧЕВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
Василь Васильович Бердичевський
(27.05.1981 — 05.12.2022)
Одного сонячного весняного дня, 27 травня 1981 року, у затишному селищі Попільні, що на Житомирщині, у дружній та люблячій родині, де вже підростав старший син, народився хлопчик - Василько. Маленького Івасика, як ніжно називали його батьки, змалечку вирізняли допитливість, розум і неабияка сміливість. Він ріс самостійним, світлим, відкритим до світу, таким, яким і залишився у серцях тих, хто його знав.
Дитинство промайнуло швидко, і розпочалося шкільне життя. Уже тоді Івасик проявив свої здібності: гарно навчався, співав у ансамблях «Козачата», «Зоряниця» під керівництвом своєї мами Наталії Йосипівни, ходив до музичної школи, де грав на піаніно. У ньому гармонійно поєднувалися талант, працьовитість і щирість.
Після 9 класу Василь вступив до Малинського технікуму лісового господарства, який закінчив із відзнакою. У роки навчання він відкрив у собі ще одну силу - силу духу та тіла: займався гирьовим спортом і здобув звання кандидата у майстри спорту. Та справжнім покликанням його життя став волейбол. З першого дотику до м’яча Василь зрозумів - це любов назавжди.
Після технікуму він продовжив освіту у Київському аграрному університеті. Василь встигав усе: гарно навчатися, підробляти, займатися спортом і, найголовніше, завжди пам’ятав про рідних. Він приїжджав додому, допомагав, підтримував, був опорою і гордістю сім’ї.
Повернувшись до рідного краю, Василь почав працювати у Попільнянському лісгоспі. І саме в цей період, одного погожого жовтневого дня, доля подарувала йому найбільше щастя - зустріч із коханою Оксаною. З нею він будував життя, сповнене праці, турбот і спільних мрій.
Василь не лише грав у волейбол, він жив ним. Здобув освіту тренера і почав працювати з дітьми, передаючи їм свою любов до спорту, виховуючи нове покоління сильних, гідних, цілеспрямованих людей. Його учні бачили в ньому не просто наставника, вони бачили приклад, як треба жити: чесно, гідно, з повагою до оточуючих і з повною відданістю своїй справі.
Дитячі команди «Амазонки» та «Амбідекстр», а також доросла команда «Фенікс» стали гордістю Василя. На кожному змаганні вони показували не лише свою майстерність, а й дух єдності, взаємопідтримку та жагу до перемоги. Василь завжди хотів прославляти свій рідний край, свою Попільнянщину, і показати всім, що маленькі містечка стають місцем великих перемог, де спорт об’єднує людей, дарує їм радість, дружбу та справжнє життя.
Він успішно поєднував роботу, спорт, сім’ю. І ось у родині прийшла найбільша радість - народився син Дамір. Для Василя це було особливе щастя - стати батьком, передати свою любов, свої цінності, своє світло.
Він був людиною, яка жила для інших. Сином, братом, коханим чоловіком, турботливим батьком, тренером, справжнім другом. Людиною великого серця, щирої душі й незламного духу.
І коли настав час стати на захист рідної землі, своєї родини, Василь не вагався ні хвилини. Як справжній чоловік, як справжній українець, як воїн, він став до лав ЗСУ у складі 95 десантно-штурмової бригади. І там залишався собою - мужнім, відповідальним, справедливим. Йому навіть дали позивний «Інженер», бо Василь завжди був при ділі. Його поважали і слухали. Йому довіряли життя. Недарма Василя призначили командиром аеромобільного відділення, він умів не лише вести за собою, а й об’єднувати. Його хлопці стали для нього не просто побратимами, вони стали родиною, в якій кожен стояв один за одного.
Але війна жорстока…
Виконуючи бойове завдання 5 грудня 2022 року біля населеного пункту Мар’їнка Донецької області, клята ворожа куля обірвала життя нашого Героя. Обірвала життя людини, яка жила з відкритим серцем і яка мала ще стільки мрій і планів…
Та справжні герої не зникають - вони назавжди залишаються у пам’яті, у вдячності, у серцях тих, кого вони захищали.
Указом Президента України від 10 листопада 2023 року Василя нагороджено орденом «За мужність» На жаль посмертно... Але ця нагорода лише маленький знак тієї великої шани, яку він заслужив своїм життям і своїм подвигом.
Василь Васильович Бердичевський - це не просто ім’я. Це історія любові до життя, до родини, до України.
Це пам’ять, що болить… і гордість, яка не згасне ніколи.
У рідному селищі Попільні на честь сина, чоловіка, батька, тренера родина відкрила літній волейбольний майданчик - місце, про яке він мріяв, символ радості, спорту та спільності. До будівництва долучилися і команди, адже знали: роблять добру справу.
Щодня син іде до школи, проходячи повз усміхнений портрет батька. Він тихо повторює: «Я пишаюся тобою, тату. Я ніколи не підведу твою пам’ять». Для нього цей портрет нагадування про мужність, доброту і силу духу батька.
Діти грають на майданчику, сміються, змагаються, а Дамір відчуває, що кожен удар по м’ячу – це крок до продовження справи тата. Майданчик став місцем, де пам'ять перетворюється на життя: у посмішках, у дружбі, у кожному досягненні молодого покоління. І тепер у Попільні кожен день нагадує про Василя: у голосі дітей, у гомоні гри, сонячному світлі, де кожен м'яч і кожен сміх продовжують його дух.
