ІВАНЧЕНКО АНТОН ВАЛЕРІЙОВИЧ
Іванченко Антон Валерійович
(31.01.2001-27.08.2023)
Антон Іванченко — один із тих, про кого кажуть: "Народжений, щоб світити іншим." Він жив яскраво, небайдуже, відкрито. Завжди поруч там, де потрібна підтримка. Завжди попереду там, де треба захищати, будувати, надихати. Він був людиною, яка не просто мріяла, а діяла. І навіть коли прийшла війна, він залишився вірним собі: не сховався, не мовчав, не чекав. Пішов, щоб боронити. Та, на превеликий жаль, Антон Іванченко назавжди залишиться 22-річним солдатом, кулеметником із позивним "Ога".
Антон Іванченко народився 31 січня 2001 року в селищі Попільні. З дитячих років виявляв особливу кмітливість, допитливість і наполегливість у досягненні поставлених цілей. З дитинства любив грати у футбол, займався боксом, спортивними танцями та вчився грі на гітарі, постійно вдосконалював свої знання з історії, англійської мови та комп’ютерної грамотності. Усе це згодом відіграло важливу роль у виборі майбутньої професії.
Коло його інтересів було надзвичайно широким і різнобічним, при цьому він ніколи не гарячкував, вмів чітко окреслити пріоритети, аби бути там, де потрібніший. Любив туристичні походи, подорожі Україною, цікавився історією та культурною спадщиною свого народу. Також брав участь у виставах, співав у молодіжному хорі Церкви євангельських християн-баптистів, неодноразово виступав лідером для дітей і дорослих в таборах, які організовувала ця церква.
А ще з дитинства Антон Іванченко проявляв щиру любов до ближнього, особливо до людей із інвалідністю. Замість відпочинку на морі він не раз свідомо обирав служіння — допомагав особам з інвалідністю на візках, опікувався тими, хто потребував особливої уваги. Разом із друзями десятки разів відвідував хворих у лікарнях, навідував людей поважного віку, аби підсобити їм по господарству. Частими гостями ці молоді люди були й у Житомирському дитячому будинку-інтернаті. Друзі називали Антона братом, настільки щирим, відкритим і надійним він був у спілкуванні.
Після закінчення 9 класу Попільнянської гімназії №1 у 2016 році Антон вступив до Васильківського фахового коледжу Національного авіаційного університету, де обрав спеціальність «Інженерія програмного забезпечення». Антон був надзвичайно товариським, легко знаходив спільну мову з людьми, мав багато друзів. Його щиро поважали як однокурсники, так і викладачі, які пророкували йому блискучі перспективи та професійне зростання. Немає сумніву, що саме так би й сталося.
Якби не ця клята війна…
Після закінчення коледжу Антон Іванченко, як і мріяв, того ж року вступив до Національного авіаційного університету за обраною ще в коледжі спеціальністю. На момент початку повномасштабного вторгнення Антон був студентом четвертого курсу. Він мріяв про авіацію, та обставини змусили зробити вибір — стати на захист України. У перші ж дні війни він подав документи на вступ до легендарного полку «Азов». Тоді пройти відбір не вдалося. Певно, вищі сили ще намагалися вберегти його. Та невдача, лиш змусила його ще наполегливіше готуватися. Вдома про це ніхто навіть не здогадувався. Він говорив лише про те, що допомагає: копає окопи, вантажить мішки з піском, розвантажує гуманітарну допомогу. З другої спроби Антон, пройшовши відбір, таки став воїном 12 бригади «Азову» Національної Гвардії України.
Вже перебуваючи на фронті, він подав документи до магістратури рідного університету, обравши нову для себе спеціальність — психологія. Успішно навчався, поєднуючи бойову службу з навчанням. Проте диплома він так і не встиг побачити...
Антон щиро вірив у перемогу України і розумів, що в жодному разі не можна панікувати і за жодних обставин не втрачати здобутого. Навіть у лавах «Азову» він не залишив улюбленої гри. Грав у футбол, неодноразово брав участь у турнірах, присвячених підтримці та поверненню полонених азовців. Під час проходження курсу молодого бійця успішно завершив навчання з тактичної допомоги пораненим в умовах бойових дій, отримав відповідний сертифікат.
Антон Іванченко був янголом на землі. За словами командира, Антон був особливим воїном — відповідальним, мужнім, хоробрим і розумним. Він мав добре серце, вмів підтримати, згуртувати навколо себе людей, заряджав довірою та впевненістю. Його поважали й любили всі, хто знав його бодай трохи. Друзі казали: «Таких, як Антон, більше не буде». Його улюблена фраза — «Живи так, щоб потім не було соромно» — стала життєвим кредо, яким він керувався до останнього.
Антон щиро любив життя, батьків, людей, тварин. Але найбільше — Україну. Він постійно поглиблював свої знання з її історії, відчував її серцем. І коли прийшла війна, жодної миті не сумнівався у своєму рішенні. Перед відходом у військо сказав матері: «Мамо, я люблю тебе всім серцем, але не дозволю, щоб російський чобіт топтав нашу землю».
Цей розумний воїн з позивним "Котик", а пізніше "Ога" мав ангельський характер і сталеву волю. Після одного з боїв, коли на кілька днів вийшов з позицій, зателефонував матері: «Мамочко, я буду на зв’язку цілих десять днів, тому ти зможеш поспати і заспокоїтись». Та який там спокій, коли дитина постійно наражається на небезпеку. Спокою батьки не мали. І не дарма. Вже наступного дня Антон написав: «Мамочко, що б зі мною не сталося, ви з татом повинні знати, що я вас дуже сильно люблю, бо ви найкращі батьки». А незабаром ще одне повідомлення: «Я з своїми на бойові, не можу їх підвести».
І він не підвів. Уже поранений, Антон пішов у бій і до останнього подиху захищав побратимів, нищив ворога, боронив землю. 27 серпня 2023 року він загинув смертю Героя в Серебрянському лісі поблизу міста Кремінна, Луганської області, на полі бою. Його військовий квиток та документи змогли передати батькам лише через вісім місяців. Побратими відкопали їх в заваленому вибухами окопі.
У Антона залишилися тато, мама, брат – учасник бойових дій з 2014 року, бабуся.
Антона Іванченка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
У селищі Попільні розміщена скульптурна композиція «Вартові Вітчизни», присвячена полеглим у російсько-українській війні. Серед вшанованих — солдат Антон Валерійович Іванченко.
Його портрет розміщений на Алеї Героїв селища Попільні.
Антон Іванченко був одним з найкращих. А війна забирає саме таких. Пам’ять про них — це не просто слова. Це відповідальність. Це зобов’язання: бути гідними, не зупинятися, не розслаблятись і йти до Перемоги. Свідомо, впевнено, разом.
