ЦЕМІН ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
Цемін Олександр Володимирович
(12.07.1988 – 17.02 2024)
Цемін Олександр Володимирович народився 12 липня 1988 року в селі Попільні, Попільнянського району, Житомирської області. Цей день припадав на велике свято — Петра і Павла, однак батьки назвали сина Олександром.
Він зростав сміливим і мужнім хлопцем, був душею компанії, мав гарні танцювальні здібності й умів працювати. Із задоволенням допомагав батькам по господарству. Після школи закінчив курси комп’ютерного набору, хоча за спеціальністю так і не працював.
Одружився з жінкою, яка вже мала маленьку дитину. З великого кохання у них народилася донечка. Олександр любив обох дітей — і Льошика, і Іваночку, яких завжди ніжно так і називав.
Коли розпочалась повномасштабна війна, вона увірвалася в їхнє життя, як зла мачуха. Олександр добровільно вступив до територіальної оборони. Його блокпост розташовувався на Житомирській трасі, що веде з Києва. На той час родина жила в селі Яблунівка, Попільнянського району, а сам Олександр працював у місцевому сільськогосподарському підприємстві.
Після того, як блокпост було знято, він намагався вступити до тероборони селища Попільня, але через те, що не мав армійського досвіду та мав проблеми із зором, йому відмовили. Тоді він влаштувався працювати на залізницю, звідки його згодом і призвали до лав ЗСУ.
У навчальному центрі його навчали стріляти, враховуючи його проблеми з зором. Після підготовки був направлений на Донецький напрямок.
Солдат, Цемін Олександр Володимирович, навідник 1-го штурмового відділення 3-го штурмового взводу, 2-ї штурмової роти, 225-го батальйону, в/ч 7400 у Краматорську отримав сильну контузію — його завалило колодами, але побратими встигли витягнути. Згодом був бій в Авдіївському "котлі", а далі — позиції на коксохімічному заводі.
Зв’язок із ним зник, але через кілька днів він знову вийшов на контакт. Ще одна контузія, врятував йому життя бронежилет, у який влучив уламок. Його госпіталізували, але він відмовився від лікування, сказавши: «Який госпіталь, мої хлопці там гинуть». Підписавши відмову, він повернувся на позицію, щоб допомогти вивести побратимів з Авдіївки.
Більше на зв’язок він не вийшов…
Це сталося 17 лютого 2024 року біля населеного пункту Ласточкине, Донецької області. «Дорога життя», яку вони проклали для наших воїнів, стала для нього дорогою смерті.
Цілих сім місяців він вважався зниклим безвісти. Згодом тіло було передане в межах репатріаційних заходів. Після ідентифікації ДНК його повернули додому — на щиті.
Похорон відбувся 2 жовтня — саме в день його церковного вінчання. Збіг чи Божий промисел?
У Олександра було два брати, які на той час теж служили в ЗСУ. Усе життя він багато працював, мав родину, яку любив понад усе.
Йому назавжди — 35.
Олександр посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
