Байдюк Віктор Сергійович
БАЙДЮК Віктор Сергійович - «БЕТЕР»
26.05.1990 – 05.08.2025
Народився 26 травня 1990 року у селі Попільня Житомирської області в родині простих, працьовитих людей. Мати — Тетяна Анатоліївна, працівниця школи, батько — Сергій Михайлович, багато років присвятив роботі у лісгоспі, нині пенсіонер. З дитинства Віктор був щирим, добрим і життєрадісним хлопцем. Його вирізняли самовідданість, людяність і готовність допомогти кожному, хто цього потребував. Він був дуже компанійським, завжди мав багато друзів, із якими його єднали щирість, гумор і вміння підтримати у важку хвилину. Характер у нього був доброзичливий, позитивний, веселий і надзвичайно активний — поруч із ним завжди панували тепло, сміх і добро. Захоплювався автомобілями, вкладав душу в улюблену справу й завжди радів, коли міг зробити щось корисне для інших.
Після закінчення школи у 2009 році Віктор розпочав трудову діяльність у Попільнянському УССГ. Потім був призваний на строкову службу. Після служби в армії працював слюсарем у ПП «Транс-Експрес» (2010–2012 рр.), а згодом — водієм у ДП «Попільнянський лісгосп», де трудився разом із батьком і старшим братом Михайлом. Віктор завжди цінував чесну працю, простих людей і родинні традиції. Його поважали колеги — за спокійний характер, доброзичливість і безвідмовну допомогу. У 2013 році він працював оператором у ПП «Автопертолім», де зарекомендував себе як відповідальний і відданий своїй справі працівник.
Коли у 2014 році на схід України прийшла війна, Віктор був мобілізований до лав Збройних Сил України. Був водієм БТР і під час боїв за місто Щастя проявив надзвичайну мужність: став єдиним водієм, який вивіз цілу бойову машину з усім особовим складом. Завдяки цьому мужньому вчинку він врятував життя побратимів і довів свою відвагу, самопожертву та відданість військовому обов’язку. Побратими, високо оцінивши його дії, дали йому позивний «БЕТЕР», а згодом його було відзначено нагрудним знаком «Учасник АТО» за сумлінну службу і мужність. Він служив у Силах спеціальних операцій до 2017 року, а після повернення додому знову став до звичної праці, але залишився вірним військовій присязі.
1 червня 2023 року Віктор був мобілізований до лав Збройних Сил України і служив у складі військової частини А1376 на посаді номера обслуги мінометного взводу роти вогневої підтримки стрілецького батальйону. Побратими згадують його як людину світлої душі — позитивного, надійного, з почуттям гумору й добрим словом для кожного. Він завжди підтримував бойовий дух товаришів, умів розрядити напружену атмосферу жартом і надихнути тих, кому було найважче.
У 2024 році, попри службу та постійні ризики фронтового життя, він вступив до Верхівнянської філії Житомирського агротехнічного фахового коледжу на спеціальність «Агроінженерія». Цей напрям він обрав невипадково — Віктор з дитинства захоплювався автомобілями й технікою, все своє свідоме життя годинами проводив у гаражі, займаючись їхнім ремонтом та вдосконаленням. Навчання стало для нього ще однією метою й стимулом, адже він хотів повернутися додому та приносити користь рідній землі. Навіть під час коротких відпусток Віктор обов’язково їхав до коледжу, поєднуючи військову службу з освітою, яка давала віру в мирне майбутнє.
13 травня 2025 року за виняткову мужність і героїзм Віктор Байдюк був нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест», який особисто вручив Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Олександр Сирський. Ця відзнака — одна з найвищих серед українських воїнів, символ честі, стійкості та самопожертви, якою нагороджують тих, хто проявив непохитну відвагу в бою, ризикуючи життям заради побратимів і України.
5 серпня 2025 року Віктор загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Малі Проходи Харківського району Харківської області. Підрозділ, у складі якого він служив, утримував важливу висоту, що відкривала прямий шлях на Харків. Мінометний розрахунок, у складі якого був Віктор, прикривав стрілецькі підрозділи й піхоту, відбивав атаки, утримуючи позиції ціною власного життя. До останнього подиху він залишався на своєму місці — спокійний, зосереджений, вірний обов’язку. Його мужність дала змогу побратимам утримати позиції, врятувавши десятки життів.
13 серпня 2025 року Віктора Байдюка поховали на кладовищі у рідному селі Попільні. Портрет розміщено на Алеї Героїв селища Попільня.
Для батьків він був не лише сином, а й гордістю, підтримкою й сенсом життя. Для брата Михайла —вірним другом. Власних дітей Віктор не мав, проте безмежно любив своїх племінників, радів їхнім досягненням і називав їх своєю найбільшою радістю. У рідній родині він залишив порожнечу, яку неможливо заповнити — світлий спогад про доброго, справедливого й щирого чоловіка, який завжди був поруч, коли його потребували.
Його смерть стала важким болем для родини, побратимів і всіх, хто мав щастя знати Віктора. У його посмішці, у спокійному голосі, у простих словах відчувалася внутрішня сила, що давала віру й спокій. Він жив чесно, служив гідно й загинув як Герой — віддавши життя за Україну, за мир і за те, щоб інші могли жити.
Його вже немає поруч, але пам’ять про нього залишиться назавжди — у серцях рідних, у вдячних словах побратимів, у кожному спогаді, який болить і водночас зігріває.
