Мусійчук Олександр Володимирович
Мусійчук Олександр Володимирович
(24.03.1997 – 26.04.2025)
Світла усмішка, що згасла на світанку
Молодий, сповнений життя, він став одним із тих янголів, що віддали свої крила за нашу свободу. Хочу трішки більше повідати про Героя, щоб ця розповідь стала тихим спомином про світлу людину, чия втрата – незагоєна рана для близьких...
Народився Олександр Мусійчук у 1997 році, у мальовничому селищі Томашгород. Молодий, сповнений мрій та енергії, він став Героєм, віддавши найцінніше – своє життя за волю та незалежність рідної землі. Його історія – це страшний біль втрати, але водночас і світла пам'ять про людину з добрим серцем та золотими руками.
Мама Олександра, Наталія Анатоліївна, вкладала в нього всю свою материнську любов. Батько, Володимир Васильович, працьовитий та майстерний, передав синові любов до техніки. До війни він встиг попрацювати на різних будівельних машинах, у лісництві, на Томашгородському КДЗ, а з початком повномасштабного вторгнення став на захист країни. Гіркота звістки про загибель сина змусила терміново повернутися додому (у 10-денну відпустку), щоб розділити біль родини. В Олександра залишилися молодші брат Андрій та сестричка Павліна, для якої він був не просто старшим братом, а справжнім другом та захисником.
Закінчивши школу, Сашко подався до Києва, де опановував різні професії, продовжуючи батьківську справу, любов до техніки, мабуть, передалася йому генами. Його руки були вправними у всьому.
До війни серце Сашка знайшло свою половинку – Яну. Вони поєднали свої долі і в 2022 році, скріпили свій союз шлюбом. Їхні молодість та кохання мали б розквітати, але жорстока війна внесла свої корективи.
У Попільні на Житомирщині, де жило подружжя, Олександр проявляв свій талант майстра. Він створював на замовлення дивовижні гойдалки, міцні, незвичні будки для собак – усе, за що брався молодий чоловік, робив з душею та неймовірною майстерністю. Його творча енергія била ключем.
А ще у Сашка було цікаве захоплення – він колекціонував модельні машинки. Його колекція налічувала близько п'яти тисяч мініатюрних автомобілів – від потужних екскаваторів, фур до елегантних легковиків. Ця дитяча пристрасть жила в його серці поряд із мужністю воїна.
До війни Олександр не служив в армії, але коли прийшла повістка, 4 квітня 2024 року, він без вагань став до лав захисників. Він опанував вміння управляти дронами, виконував бойові завдання у найгарячіших точках, востаннє – на Донеччині…
Його побратими знали його як "Ведмедя". Цей позивний народився не випадково. На початках, перебуваючи в посадках, Олександр у вільні хвилини облаштував собі затишне місце для перепочинку з гілок та підручних матеріалів – справжню барлогу. Його винахідливість та майстерність викликали захоплення в побратимів, і так він став "Ведмедем" – добрим та дещо незграбним, але завжди готовим прийти на допомогу.
За зовнішньою кремезністю ховалося добре та чуйне серце. Його обличчя завжди сяяло від усмішки та надзвичайно доброзичливої вдачі.
Для мами він був надійною опорою, першим помічником, найстаршим сином та онуком в родині, якого всі безмежно любили та оберігали. Особливо трепетні почуття він мав до своєї молодшої сестрички, з якою у них значна різниця у віці (їй лише 13 років). Він завжди був ініціатором будь-якої роботи по дому, по господарству та її головною рушійною силою.
Ця втрата стала ще одним чорним крилом у нашій родині. Війна вже забрала дядька Олександра, а мого тата – Віктора Дмитровича Гіса, який загинув під Лисичанськом три роки тому (22 червня 2022). Він залишив трьох дітей, і хоч ми вже дорослі, але батьківської поради, підтримки нам усім не вистачає, особливо брату – Анатолію.
Без дідуся ростуть мої діти – Міланка (7 років) та Кирило (4 роки). Наймолодшого онука, Захарка, дідусь так і не побачив… Коли ми дізналися, що молодша сестра Софія вагітна, виповнилося рівно 40 днів, як загинув наш тато.
Смерть Героїв – це біль, який ніколи не вщухне. Це втрата не лише для родини, друзів, коханих, а й для всієї України. Пам'ять про них назавжди залишиться в наших серцях.
Світла усмішка Олександра Мусійчука – "Ведмедя" ніколи не згасне у наших спогадах.
